Молодиченко В.В. НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ В СИСТЕМІ ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ МОЛОДШОГО ШКОЛЯРА

Анотація. В статті розглядаються питання значення, умов та механізмів реалізації національно-патріотичного виховання в процесі формування особистості молодшого школяра в сучасних умовах розвитку українського суспільства та освітнього простору початкової школи.
Ключові слова: національно-патріотичне виховання, патріотизм, структурні компоненти виховання, форми та методи виховання.
Abstract: the article examines th esignificance, conditions and mechanisms of national-patriotic education in the young pupils’ personality for mation in the current conditions of Ukrainian society development and primary school educational space.
Keywords:national-patrioticeducation, patriotism, structural components of education, forms and methods of education.

Постановка проблеми
Актуальність створення системи національного виховання в умовах України визначається потребами суспільства у всебічній активізації інтелектуального і духовно-творчого потенціалу національних та загальнолюдських цінностей, суперечливими процесами включення особистості в соціальне життя, необхідністю забезпечення єдності, наступності та послідовності виховуючих впливів різних соціальних інститутів, постійного коректування виховного процесу [7].Досвід державної політики впродовж усіх років незалежності України засвідчив, що національно-патріотичному вихованню дітей та молоді не приділялось достатньої уваги. У зв’язку з цим актуалізувалася низка таких проблем: відсутність ефективного механізму формування та реалізації державної політики у сфері національно-патріотичного виховання; брак комунікацій з громадянським суспільством з питань національно-патріотичного виховання; недостатні зусилля держави у сфері політики консолідації суспільства, формування активної громадянської позиції та національно-патріотичної свідомості громадян України, особливо дітей і молоді; брак духовності і моральності у суспільстві; наявність істотних відмінностей у системах цінностей, світоглядних орієнтирах груп суспільства, окремих громадян; нищенням української духовно-культурної спадщини та історичної пам’яті, розбіжностей в уявленнях про історичне минуле. Актуалізація означених проблем, пошуки шляхів їх вирішення – провідне завдання академічної спільноти та педагогів практиків. Позитивний рух в напрямку розв’язання цих проблем є запорукою ментального об’єднання українців, зміцнення державності, реалізації національної ідеї.
Аналіз досліджень та публікацій
Теоретичний аспект патріотичного виховання розробляли відомі педагоги минулого: Х. Алчевська, Б. Грінченко, А. Макаренко, С. Русова,В. Сухомлинський, К. Ушинський та інші. Багато сучасних українських вчених присвятили свої дослідження проблемам національно-патріотичного виховання: В. Гонський, І. Дзюба, О. Караман, М. Кочур, В. Курило, Г. Шевченко, В. Паплужний, Ю. Римаренко,С. Савченко О. Сухомлинська та ін.
Метастатті– розкрити роль національно-патріотичного виховання у становленні особистості молодшого школяра, з’ясувати її місце в освітньому процесі Нової української школи, проаналізувати сучасні методи, форми і засоби національно-патріотичного виховання молодших школярів.
Виклад основного матеріалу
Незавершеність процесу формування національного мовно-культурного простору України, стійкості його ціннісної основи до зовнішнього втручання, відсутність єдиної державної інформаційно-просвітницької політики щодо питань організації та висвітлення заходів із національно-патріотичного виховання та перетворення інформаційного простору на поле маніпуляцій суспільною свідомістю, продукування ціннісної дезорієнтації, недостатня нормативно-правова урегульованість сфери національно-патріотичного виховання – це основні виклики, що формують сучасний стан організації та здійснення національно-патріотичного виховання в українському суспільстві[1].Як визначається у низці сучасних досліджень [2; 4; 6], на інституційному рівні такі процеси та стани, як нормативно-правова база,недостатній рівень гармонізації законодавства й управлінських практик у сфері формування громадянської позиції з законодавством та кращими практиками держав Європейського Союзу та інших розвинутих держав, відсутність єдиних методичного і термінологічного підходів та стандартів щодопроцесу національно-патріотичного виховання викликають стан різновекторності та невизначеності в означеної системі. Найбільше негативну роль у процесі реалізації головних завдань національно-патріотичного виховання відіграє недостатність кваліфікованого кадрового потенціалу в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, й особливо у навчальних закладах, низький рівень матеріально-технічного забезпечення та розвитку інфраструктури у сфері національно-патріотичного виховання.
Розгляд складових національно-патріотичного виховання в умовах розбудови української держави свідчить про те, що з одного боку, воно залишається незмінним, оскільки його основним завданням є формування національної свідомості та патріотизму в майбутніх учнів, а з іншого – в самій сутності відбуваються зміни, бо у процесі демократизації суспільства все більшої ваги набуває оволодіння не лише національними цінностями, а й загальнолюдськими. «На кожному етапі розвитку суспільства створюються специфічний набір і структура цінностей. Вони сприяють перетворенню соціально-значущих норм і ідеалів на особистісні принципи життєдіяльності людини. Цінності стають виховним чинником завдяки тому, що перетворюються на внутрішні мотиви поведінки особистості. Вони є унормованими утвореннями, певними внутрішніми приписами. Внутрішні приписи, в свою чергу, задають необхідну чи бажану поведінку. Але ж її можна задати інакше: у вигляді ідеалу, взірця для наслідування. Причому якщо ідеалом слугує людина, яка обрана такою тому, що виконує відповідні норми, то ми маємо можливість діяти лише у формі задання однієї й тієї самої норми чи сукупності норм. Соціальними передумовами прийнято вважати існуючі в суспільстві ідеологічні утворення та соціальні інституції, які задають і транслюють суб’єктові об’єктивні смисли його існування. Форми, в яких передаються ці потенційні визначальні чинники особистих цінностей різноманітні. Вони містяться у філософських поглядах, творах літератури і мистецтва, у зведеннях законів, у системах нагород, заохочень і покарань, у традиціях, у громадській думці тощо аж до батьківських вказівок на те, «що добре» і «що погано». Усе перелічене може бути усвідомлене як об’єктивно фіксовані засоби та форми роботи суспільства над формуванням цінностей особистості і межах більш загального процесу відтворення суспільством його членів» [1, с.832-833].
Патріот (від грецької – співвітчизник) – людина, яка любить свою батьківщину, йде на подвиг за неї, віддана своєму народові, його найкращим традиціям і цінностям. Патріотизм - одне з найглибших громадянських почуттів, змістом якого є любов до батьківщини, відданість своєму народові, гордість за надбання національної культури. Патріотизм виявляється в практичній діяльності, спрямованій на всебічний розвиток своєї країни, захист її інтересів. Патріотизм – соціально-історичне явище. Виховання патріотизму – важлива складова виховної діяльності школи. У процесі вивчення різних навчальних предметів у учнів формуються патріотичні погляди і переконання [3, с. 249]. Під час навчання в школі учні поступово накопичують знання та уявлення про так звану малу батьківщину, на основі яких формується патріотичне ставлення до рідного краю. Водночас школярі повинні бачити рідну землю очима патріота не абстрактно-ідеалістично, тобто не тільки з позитивного боку – з боку процвітання, краси і могутності, а й зі сторони бід, проблем, вад, із якими доводиться зустрічатися повсякчас.
Структурними компонентами патріотичного виховання є військово-патріотичне, релігійно-патріотичне, політичне, громадянське і національно-патріотичне виховання.
Національно-патріотичне виховання, у процесі якого відбувається залучення школярів до джерел народної культури, ознайомлення з українськими обрядами, звичаями, а також до загальнолюдських цінностей, сприяє формуванню основ світогляду та світосприймання, ціннісних орієнтацій, соціально-культурного досвіду, ідеалів і переконань. Воно передбачає, щонайперше, формування у дітей і молоді національної самосвідомості. За дослідженнями вітчизняних вчених І. Бичко, О. Вишневського, П. Ігнатенка, І. Касьянова, О. Киричука, В. Кузя, Ю. Римаренка, Ю. Руденка, Г. Філіпчука, К. Чорної та ін.до комплексу засобів патріотичного виховання учнів у сучасній школі належать рідна мова, вітчизняна історія, література, природа рідного краю, культурно-духовна, зокрема й мистецька спадщина.
В основі системи національно-патріотичного виховання знаходиться ідея розвитку української державності як консолідуючого чинника розвитку суспільства й нації загалом.
Національне виховання - це історично зумовлена і створена самим народом система ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв та інших форм соціальної практики, спрямованої на організацію життєдіяльності молоді, виховання її в дусі природно-історичного розвитку матеріальної та духовної культури нації. Система виховання ґрунтується на ідеях національного світогляду, філософії, ідеології, засадах родинного виховання, наукової педагогічної думки [5]. Національно-патріотичне виховання формується на прикладах історії становлення Української державності, українського козацтва, героїки визвольного руху, досягненнях у сферах політики, освіти, науки, культури і спорту. Основними принципами національно-патріотичного виховання є принцип національної спрямованості виховання, який передбачає формування в молоді національної свідомості, здатності зберегти свою національну ідентичність, пишатися належністю до українського народу, брати участь у розвитку та захисті своєї держави; принцип толерантності, що передбачає інтегрованість української культури в європейський та світовий простір, формування відкритості, толерантного ставлення до цінностей, культури, мистецтва, вірувань інших народів, здатність сприймати українську культуру як невід’ємну складову загальнолюдської.
О. Вишневський виокремлює три різновидності патріотизму [4, c. 148-150]:
- етнічний патріотизм,щоґрунтується на почуттівласноїпричетності до свого народу, на любові до рідноїкультури, до власноїісторіїтощо. Цей патріотизм започатковується природою як відчуття родо-видових ознак народу, що є вродженими. Ці ознаки розвиваються повноцінно, якщо дитина виростає у національносвідомій і національно орієнтованій сім’ї, навчається в українській школі. У цьому сенсі неабияке значення має вивчення рідної мови, власної історії, літератури, українознавства, українського мистецтва, рідних звичаїв тощо;
- територіальний патріотизм - ґрунтується на любові до того місця на землі, до місцевості, ландшафту, клімату тощо, де людина народилася. На думку Г. Ващенка, є всі підстави вважати, що любов до рідного краю в першу чергу ґрунтується на ранніх дитячих переживаннях, захопленнях. Для людини, як, зрештою, і для деяких інших живих істот, рідним стає все те, що вона сприймає найперше, найраніше;
-державницький патріотизм. Якщо остаточною метою нації є побудова власної держави - її державне самовизначення, то головною метою виховання є розвиток у наших дітях державницького світогляду і державницького почуття - того вищого патріотизму, який ґрунтується на державній ідеології і пов’язується з поняттям громадянськості. Різні люди і різні народності на нашій землі йдуть до цього патріотизму різними дорогами, але приходять до спільного. В ідеалі - до ньогоповинні вести й етнічний та територіальний чинники, хоча етнічний патріотизм має тут значення вирішальне. Державницький патріотизм пом’якшує і згладжує не тільки природні міжетнічні протиріччя, але й тертя, пов’язані з майновим станом окремих людей. Він має об’єднувальну силу.
Отже, патріотизм – це ставлення особистості до Батьківщини, яке проявляється у вчинках, діяльності, почуттях і поведінці. Але звертаючись до історичної довідки цього поняття, не можемо розглядати його лише в контексті соціуму, адже основи формуються і характеризують кожного індивіда – це любов до батьків, рідної землі, мови тощо, що наповнює змістом таке явище, як патріотизм [8].
У працях сучасних педагогів і психологів (І. Бех, В. Киричок, О. Киричук, О. Кононко та ін.) підкреслюється наявність особливої чутливості школярів, особливо молодшого шкільного віку, до впливів соціокультурного довкілля, їх яскрава і глибока емоційна реакція на безпосередні враження. Чимало досліджень порушують проблему етико-естетичного впливу мистецтва на формування емоційної сфери та творчих здібностей молодшого школяра. Це зумовлює необхідність оптимального використання саме художніх чинників патріотичного виховання учнів початкової школи, як таких, що ефективно впливають і на розум, і на почуття дитини, розвивають сенсорику, образне мислення.
Отже, можна узагальнити і визначити національно-патріотичне виховання пріоритетним компонентом сучасного національного виховання в закладі освіти і суттєву роль національних цінностей у формуванні патріотизму, моральної та естетичної культури учнів початкової школи.
Дослідженнями багатьох вітчизняних фахівців сформульовані завдання національно-патріотичного виховання, серед яких:
• забезпечення сприятливих умов для самореалізації особистості в Україні відповідно до її інтересів та можливостей;
• виховання правової культури, поваги до Конституції України, Законів України, державної символіки;
• сприяння набуттю молоддю успадкування духовних та культурних надбань українського народу;
• формування мовної культури, оволодіння та вживання української мови як духовного коду нації;
• формування духовних цінностей українського патріота: почуття патріотизму, національної свідомості, любові до українського народу, його історії, Української Держави, рідної землі, родини, гордості за минуле і сучасне на прикладах героїчної історії українського народу та кращих зразків культурної спадщини;
• відновлення і вшанування національної пам’яті;
• формування психологічної та фізичної готовності молоді до виконання громадянського та конституційного обов’язку щодо відстоювання національних інтересів та незалежності держави, підвищення престижу і розвиток мотивації молоді до державної та військової служби;
• відродження та розвиток українського козацтва як важливої громадської сили військово-патріотичного виховання молоді;
• забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, людей похилого віку, турбота про молодших та людей з особливими потребами;
• консолідація діяльності органів державного управління та місцевого самоврядування, навчальних закладів, громадських організацій щодо національно-патріотичного виховання;
• сприяння діяльності установ, навчальних закладів, організацій, клубів та осередків громадської активності, спрямованих на патріотичне виховання молоді;
• підтримання кращих рис української нації – працелюбності, прагнення до свободи, любові до природи та мистецтва, поваги до батьків та родини;
• створення умов для розвитку громадянської активності, професіоналізму, високої мотивації до праці як основи конкурентоспроможності громадянина, а відтак, держави;
• сприяння розвитку фізичного, психічного та духовного здоров’я, задоволення естетичних та культурних потреб особистості;
• виховання здатності протидіяти проявам аморальності, правопорушень, бездуховності, антигромадської діяльності;
• створення умов для посилення патріотичної спрямованості телерадіомовлення та інших засобів масової інформації при висвітленні подій та явищ суспільного життя;
• реалізація індивідуального підходу до особистості та виховання.
Процес національно-патріотичного виховання дітей здійснюється в навчальній, позакласній і позашкільній діяльності та в сім’ї, дитячих та юнацьких об’єднаннях. В навчанні національно-патріотичне виховання значною мірою зумовлюється змістовими характеристиками освітніх предметів, які сприяють оволодінню системою знань про людину і суспільство. Крім того, оволодіння системою знань формує здатність усвідомлювати місце своєї спільноти серед інших спільнот світу.
Весь освітній процес має бути насичений різними аспектами національно-патріотичного виховання. Проте особлива роль тут належить предметам соціально-гуманітарного циклу, а саме: історії, географії, природознавству, суспільствознавству, літературі.
Ефективність національно-патріотичного виховання в позакласній діяльності значною мірою залежить від спрямованості виховного процесу, форм та методів його організації. Серед методів і форм патріотичного виховання пріоритетна роль належить активним методам, що ґрунтуються на демократичному стилі взаємодії, спрямовані на самостійний пошук істини і сприяють формуванню критичного мислення, ініціативи й творчості.
Пріоритетну роль у роботі з учнями доцільно надавати активним методам, застосування яких ґрунтується на демократичному стилі взаємодії, сприяє формуванню критичного мислення, ініціативи й творчості. До таких методів належать: соціально-проектна діяльність, ситуаційно-рольові ігри, соціограма, метод відкритої трибуни, соціально-психологічні тренінги, інтелектуальні аукціони, ігри-драматизації, створення проблемних ситуацій та ситуацій успіху, аналіз конфліктів та моделей стилів поведінки. Необхідною умовою підвищення ефективності національно-патріотичного виховання учнів є залучення їх до підготовки та проведення позакласних виховних заходів, спрямованих на формування патріотичних якостей, самоосвіту, самовиховання. Важливе місце у патріотичному вихованні займає участь учнів у масових заходах патріотичного змісту. Найбільш поширені масові заходи щодо патріотичного виховання учнів – це відзначення державних та релігійних свят, знаменних подій у житті школи, міста (селища), проведення читацьких конференцій, тематичних вечорів, вечорів запитань та відповідей, тижнів з різних навчальних предметів, зустрічей з видатними людьми, конкурсів, олімпіад, фестивалів, виставок, участь школярів в організації загальнодержавних свят – Дня Незалежності, Дня знань, Дня захисника Вітчизни, Свята Перемоги тощо. Показниками ефективності масових форм позакласної роботи у патріотичному вихованні учнівської молоді є активність учасників, емоційний вплив виховних заходів. Серед групових форм виховної роботи з патріотичного виховання найбільш поширені бесіди, зустрічі, диспути, «круглі столи», вечори запитань і відповідей, літературно-музичні композиції, гуртки за інтересами, обговорення телепередач, новинок преси, акції «Милосердя», пошукова діяльність, екскурсії, походи, заочні подорожі. Збагачення учнів патріотичними почуттями здійснюється під час засвоєння ними історичного матеріалу про героїчне минуле нашого народу, його прагнення до зміцнення могутності рідної країни, про його мужність у боротьбі з іноземними загарбниками. Для надання виховній роботі емоційного характеру варто використовувати яскравий фактичний матеріал, позитивні приклади патріотизму відомих історичних діячів, письменників, героїв національно-визвольних війн. Зустрічі з такими постатями (ветеранами війни, праці, громадськими діячами, захисниками України) мають ще більший вплив на патріотичні почуття учнів. У ході зустрічей відбувається оцінювання історичних явищ на основі принципів історичної достовірності, науковості, гуманізму, доброчинності, а також з позицій забезпечення взаємозв’язку між поколіннями. Завдання педагога – акцентуватиувагу на питаннях про внесок нашої країни у світовий розвиток науки, культури, різних галузей виробництва. Під час таких зустрічей учні знайомляться зі своїми сучасниками, які стали взірцем патріотичного служіння Вітчизні. Патріотичні подвиги реальних героїв дають можливість учням наочно пережити почуття прихильності до своєї землі, Батьківщини. Зустрічі з творчими людьми рідного краю – письменниками, митцями, музикантами – закликають до творчості. Закономірно, що за умов незалежної України почалося творче відродження багатогранних козацько-лицарських традицій нашого народу.
До зовнішньої структури поняття «патріотизм» належать такі складові [2]: патріотичні почуття; національна гідність людини; потреба в задоволенні національних інтересів; патріотична свідомість на основі національної свідомості; розуміння своєї громадянської ролі в суспільстві; національний такт і толерантне ставлення до людей інших національностей; бажання і потреба в накопиченні, збереженні та передачі національних культурних цінностей; готовність до патріотичної діяльності. Внутрішня структура патріотизму як почуття складається з таких компонентів: природна любов до свого народу як до великої родини, любов  до рідної мови, природи; відчуття патріотизму розумом; усвідомлення обов’язку перед власним народом, готовність стати на захист його інтересів; переплетіння любові до рідного, близького з усвідомленням свого обов’язку перед народом; прагнення і готовність служити Батьківщині. У патріотичних почуттях відображається ставлення особистості до своєї держави, її минулого, майбутнього та сьогодення. Складовими патріотичних почуттів є: почуття належності до своєї держави та її народу; почуття гордості за успіхи держави; повага до історії, культури, традицій, вірувань, менталітету; захоплення героїчними подвигами минулого та сучасності; любов до рідної природи; шанування рідної мови, традицій, звичаїв, обрядів своєї країни; ностальгія при розлуці з Батьківщиною; неприязнь до всього антиукраїнського; почуття національної гідності.
І. Д. Бех [1] сформулював положення, на яких має організовуватись процес виховання патріотизму.
1. Правильно поставити проблему патріотизму і віднайти шляхи його виховання можливо за умови розгляду цього почуття лише у межах великого людського завдання, яке називається добром як духовним призначенням людини. Річ у тім, що кожна високо смислова духовна цінність (наприклад, милосердя, піклування про інших) налаштовує зростаючу особистість на менш-більш несуперечливе оволодіння й цінністю патріотизму.
2. Патріотизм як комплексне почуття-цінність виникає під впливом духовно-морального, громадянського, національного виховання. Неможливо любити свій народ, Вітчизну, не люблячи своїх рідних і близьких, малу батьківщину. Тому має відбуватися доцільне поєднання у часі і виховання почуття патріотизму, і цілого ряду почуттів-цінностей, на які спрямовані вищезгадані види виховання. За значного часового інтервалу між цими виховними цілями у свідомості зростаючої особистості не виникне відповідного ціннісного зв’язку. Отже, буде закритим і шлях до духовної самосвідомості, що істотно гальмуватиме процес особистісного саморозвитку вихованця.
3. Патріотизм є глибоким людським почуттям. Однак воно набуває вищого сенсу, коли стає не замкненим лише у внутрішньому світі особистості, а діяльнісним, тобто пориванням до зовнішнього втілення, до вчинку, патріотичної поведінки. Якраз вчинкове втілення почуття патріотизму є дійсним показником його розвитку в окремої особистості. Виходячи з цього, головною виховною метою педагога має забезпечення переходу від усвідомлення вихованцем патріотизму як цінності до бажання патріотичного діяння. Тому в методичному контексті вихованця слід ставити у позицію – «Я – суб’єкт патріотичного вчинку». За такого прийому у нього виникає момент самодостатності патріотичної цінності, а сама патріотична дія стає притягальним утворенням як фрагмент бажаної духовної практики.
4. Патріотизм – це дія особистості у теперішньому, але неодмінно має передбачати й майбутнє. На перший погляд, можливо вважати, що нічого особливого у такому ракурсі функціонування патріотизму немає, оскільки й усі інші виховні надбання орієнтують особистість на майбутнє. Однак у цьому останньому випадку йдеться лише про індивідуальне майбутнє суб’єкта певної духовної цінності. Щодо почуття патріотизму, то майбутнє пов’язується не лише з окремою особистістю, а й з рідними, краєм, народом, Батьківщиною, державою.
5. Патріотизм корелює з моральною відповідальністю особистості як за нинішню національно-державну ситуацію, так і перед минулими поколіннями, перед героями, які утверджували державу, національну самосвідомість і патріотизм. Отже, у вихованні патріотизму слід виходити з того, що людина виступає індивідом, і, як така, вона одночасно є сама собою і цілим родом, так що рід присутній в індивіді, а індивід – у цілому роді.
6. Осягнення вихованцем почуття патріотизму має відбуватися у формі духовно-моральної антиномії (опозиції). На рівні постановки виховної мети антиномічний ряд повинен бути таким: «Ти патріотично недосконалий – Ти патріотично досконалий». Цим задається вектор виховного руху зростаючої особистості й відповідне спрямування процесів її свідомості й самосвідомості. На рівні етичного змісту ціннісна опозиція уявляється такою: «відданість справі – формальне ставлення до справи», «любов до Батьківщини – байдужість до Батьківщини» тощо. Такий спосіб оформлення виховного змісту, по-перше, максимально активізує і розгортає процес духовної самосвідомості вихованця, його внутрішню рефлексивно-перетворювальну самодіяльність. По-друге, опозиційне змістове представлення – це суперечність, яку вирішує зростаюча особистість як духовно моральне завдання, і яка веде у кінцевому підсумку до відповідних переконань.
7. Сходження зростаючої особистості до патріотизму як духовної цінності має відбуватися у процесі відтворення нею власних елементарних діянь, які є в її досвіді, й усвідомлення їх прообразами надбань розвиненої патріотичної спрямованості, перетворення їх на символи вищих цінностей. При цьому зростаюча особистість має оволодіти вмінням встановлювати співрозмірність між власними актуальними надбаннями як початковими патріотичними діяннями і надбаннями досконалої патріотично спрямованої особистості. Вихованець повинен правильно визначати відповідність між цими полярними патріотичними утвореннями за такими напрямами: 1) цінність патріотичного діяння для інших і для себе (моя дія принесла користь іншому, а сам я утвердився як вихована особистість, заслужив повагу і схвалення оточуючих); 2) змістове зростання актуального мотиву у контексті потенційного (вузько – індивідуально спрямований, широко – соціально спрямований); 3) простеження розвивальної динаміки Я-духовного теперішнього і Я-духовного майбутнього.
8. Успішність процесу патріотичного виховання залежить від постійного блокування Я-егоцентричного (зверхності, гордині, потягу до влади тощо) і культивування Я-доброцентрованого.
9. У долученні вихованців до почуття патріотизму педагогу слід використовувати особливе слово. Воно має містити Істину не лише від свого імені, а й від імені великих духовних авторитетів нації як їхнє слово – цінність-переконання.
Висновки
Аналіз структури національно-патріотичного виховання в умовах розбудови української держави свідчить про її подвійність: сталість - оскільки його основним завданням є формування національної свідомості та патріотизму особистості, та динамізм у взаємодії та наслідуванні національнихта загальнолюдських цінностей. Зміст виховання охоплює насамперед національні ідеї, виражені у вітчизняній етнопедагогіці, культурі та мові, історії, традиціях, звичаях та обрядах, християнській релігії та інших чинниках. Всі вони діалектично пов’язані між собою і можуть проявляти себе в різних формах і методах у практичній діяльності.
В процесі здійснення національно-патріотичного виховання учнів початкової школи дієвим є застосування рефлексивно-експліцитного методу, оскільки його сутність полягає в тому, щоб через атмосферу довіри педагога до учня, упевненості в наявності у молоді основ благородства, самоповаги, їхньому орієнтуванню на добро, удосконалення повсякденного шкільного життя спонукати учнів до ґрунтовного усвідомлення свого внутрішнього світу (емоцій, почуттів, мотивів, цінностей, потреб, інтересів, бажань, прагнень, ідеалів) можна досягти запланованих результатів.
Ефективність національно-патріотичного виховання в позакласній діяльності значною мірою залежить від спрямованості виховного процесу, форм та методів його організації. Серед методів і форм національно-патріотичного виховання пріоритетна роль належить активним методам, що ґрунтуються на демократичному стилі взаємодії, спрямовані на самостійний пошук істини і сприяють формуванню критичного мислення, ініціативи й творчості.
Використання сучасних підходів до національно-патріотичного виховання передбачає пізнання учнями не тільки навколишнього середовища, але й себе, своєї свідомості,формування в учня необхідних рис майбутнього громадянина: творчість, активність, ініціативність, наполегливість, а також допомагає стати засобом відродження національної культури, стимулом пробудження таких моральних якостей, як совість, людяність, почуття власної та національної гідності.

Список використаних джерел:
1. Бех І.Д. Виховання особистості: підручник. Київ: Либідь, 2008.848с.
2. Борисов В. В. Теоретико-методологічні засади формування національної самосвідомості учнівської та студентської молоді: дис. ... доктора пед. наук: спец. 13.00.07. Тернопіль, 2006. 528 с.
3. Виховання громадянина-патріота в умовах Нової української школи. URL: https://vseosvita.ua/library/vihovanna- gromadanina-patriota-v-umova h-novoi-ukrainskoi-skoli-123713.htm l
4. Вишневський О. Теоретичні основи сучасної української педагогіки:посібник для студентів вищих навчальних закладів. Дрогобич: Коло. 2006. 317 с.
5. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. Київ: Либідь, 1997. 373 с.
6. Мірошніченко В. І. Система патріотичного виховання майбутніх офіцерів-прикордонників: монографія. Хмельницький: Видавництво Національної академії Державної прикордонної служби України імені Б. Хмельницького, 2012. 376 с.
7. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти «Нова українська школа» на період до 2029 року» від 14 грудня 2016 р. № 988-р. URL: www.kmu.gov.ua/ua/npas/249613934.
8. Юрій М.Ф. Соціокультурний світ України: монографія. Видання 2-е. Київ: Кондор, 2008. 738 с.

Основним в національному виданні є-комплексна системна і цілеспрямована діяльність органів державної влади, громадських організацій, сім’ї, освітніх закладів, інших соціальних інститутів щодо формування у молодого покоління високої патріотичної свідомості, почуття вірності, любові до Батьківщини, турботи про благо свого народу, готовності до виконання громадянського і конституційного обов’язку із захисту національних інтересів, цілісності, незалежності України, сприяння становленню її як правової, демократичної, соціальної держави. Найважливішим пріоритетом національно-патріотичного виховання є формування ціннісного ставлення особистості до українського народу, Батьківщини, держави, нації.