Уманський А.В. ДО ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ

Теоретичні засади дослідження соціальної адаптації були закладені Г. Спенсером, М. Вебером, Л. Брістолом, Дж. Томпсоном, М. Торпом, К. Поппером, Е. Дюркгеймом, Г. Гартманом, П. Сорокіним, Т. Парсонсом. Важливе місце у вивченні проблем соціальної адаптації на пострадянському просторі займають дослідження С. Артемова, М. Скубія, С. Добриніної, В. Ядова, Т. Вершиніної, Л. Корель, Л. Шпак. В українській науковій думці проблемам соціальної адаптації присвячені праці Є. Головахи, Н. Паніної, Л. Коваль, О. Донченко, І. Попової, А. Кавалерова, А. Бондаренко та ін.
У сучасній науці соціальна адаптація трактується як «процес пристосування, освоєння, як правило, активного, особистістю чи групою нових для неї соціальних умов чи соціального середовища». Під соціальною адаптацією «в більшості випадків розуміється такий соціальний процес, у якому адаптант (особистість, соціальна група), і соціальне середовище є адаптивноадаптуючими системами, тобто активно взаємодіють, чинять активну дію один на одного в процесі адаптації».
Визначаючи поняття соціальної адаптації, В. Євтух характеризує його як «процес пристосування вихідців з інших етнічних спільнот, зазвичай новоприбулих, до соціальних умов існування у новому середовищі; передбачає соціальне включення, передусім, іммігрантів у суспільство проживання, їх соціальну мобільність» [2].
Отже, поняття адаптації є дуже багатозначним. Кожна наукова галузь, яка його використовує, трактує його з огляду на свою специфіку. Тому саме системність у підході до вивчення проблем адаптації дає змогу подолати штучний поділ видів та рівнів адаптації і розглядати її як цілісний процес взаємодії людини з природним та соціальним середовищем. Адаптація як атрибутивна властивість будь-якої системи в антропологічному контексті являє собою феномен, вивчення якого дозволяє конкретизувати загальні теоретичні схеми філософії. Незважаючи на різні погляди щодо визначення адаптації, існують чіткі поняття, які дозволяють стверджувати:
• адаптація – це властивість організму;
• адаптація – це процес пристосування до умов середовища;
• адаптація – це результат у взаємодії у системі «людина-середовище»;
• адаптація – мета, до якої прагне організм [2, С. 34].
Для нашої роботи найбільш вдало підходить термін соціальна адаптація – пристосування індивіда до вимог суспільного середовища за допомогою соціальних засобів. Адже адаптація є одним з найважливіших соціально-психологічних механізмів соціалізації особистості, першим щаблем, елементом діяльності людини у пристосуванні до умов суспільного життя.
Одним із перших і, мабуть, найвпливовіших соціологічних підходів до пояснення соціальної адаптації – в контексті розгляду еволюції суспільства та суспільної кооперації – є концепція Ю. Дзюбановського: оцінка здатності підтримувати рівновагу своїх життєвих функцій і (або) «шансів мати нащадків» як «закон виживання найбільш пристосованого та найобдарованішого» був основою закону прогресивного еволюційного розвитку суспільства [1. С. 84].
Типовим тлумаченням соціальної адаптації є розуміння її як історично зумовленої практичної діяльності, основний зміст якої становить пристосування людини до умов, форм та способів суспільного життя і перетворення конкретного соціального середовища відповідно до потреб взаємодіючих сторін. Такий характер діяльності людини виходить за межі біологічної адаптації: людина трансформує соціальне навколишнє середовище, пристосовуючи його до своїх біосоціальних і специфічно соціальних потреб.Виходячи з цього, процес соціальної адаптації виступає як збереження стабільності, гомеостазу соціальної системи та системи особистості в рамках загальної системи соціальної дії. Результатом соціальної адаптації, відповідно, виступає засвоєння індивідом деякого набору соціальних ролей і соціальна адаптованість особистості залежить від забезпеченості особистих потреб або задоволеності особистості в результаті реалізації основних можливостей людини [3].
Отже, під соціальною адаптованістю особистості ми розуміємо той поточний результат процесу соціальної адаптації, який можна схарактеризувати як здатність людини задовольняти свої потреби у тій чи іншій ситуації у конкретному соціальному середовищі. Здатність задовольняти свої потреби, хоча б першочергові, залежить від умов, які створює держава, і суспільного потенціалу країни. У даному аспекті, як можна підсумувати, соціальна адаптованість визначається тим, якою мірою набуто людиною тих особистісних якостей, що, за існуючих умов діяльності, забезпечують можливість задоволення її потреб на тому чи іншому рівні. І, відповідно, за рівень адаптованості особистості логічно прийняти той рівень задоволеності потреб людини, який забезпечується станом потенціалу і спрямованості особистості, котрого людина досягла у процесі соціальної адаптації на поточний момент.
Список використаних джерел:
1. Дзюбановський Ю. Еволюція концепції біженців.Міграція і толерантність в Україні : зб. статей / за ред. Ярослава Пилинського. Київ : Стилос, 2007. С. 83–92.
2. Євтух В. Б. Етнічність : енциклопедичний довідник. Нац. пед. ун-т імені М. П. Драгоманова, Центр етноглобалістики. К. : Фенікс, 2012. 396 с.
3. Соціальна адаптація в умовах трансформаційних процесів у суспільстві. Освіта регіону. 2011. № 4. [Електронний ресурс]. URL: http://social-science.com.ua/article/655

Отже, людина адаптується до соціальних умов, активізує діяльність у сфері громадського життя, всіляко прагне до культури, соціальний досвід, норма моралі та поведінки, виявляючи соціальну творчисть та поєднуючи все це із власними професійними уподобаннями.