Стукальська К.В. ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ДІТЕЙ-СИРІТ, ЯКІ ВИХОВУЮТЬСЯ У ЗАКРИТИХ ЗАКЛАДАХ

В останні сто років зростаючий темп суспільних перетворень захопив і сферу сімейних відносин, традиційні форми яких стали змінюватися: величезні патріархальні сім’ї розпадаються, поступаються місцем нуклеарній сім’ї, кількість дітей в сім’ї швидко скорочується, тісні зв’язки між її членами стають ламкими і неміцними, що часто призводить до поширення явища сирітства, ситуації, коли дитина залишається без піклування батьків. Нажаль, сім’я перестала бути єдиним середовищем для проживання і розвитку дитини.
Виконуючи функцію захисту інтересів дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, держава створила систему закладів утримання такий дітей. Проте, перебування у них для дітей, крім позитивних, має і ряд негативних наслідків, у тому числі психологічного характеру.
Чеські психологи Н. Лангместер і З Матейчек на основі узагальнення даних, які є в світовій науці і практиці, а також свого багаторічного вивчення фізичного розвитку дітей, що виховувалися в дитячих будинках і в школах-інтернатах, ввели поняття психічних позбавлень, або психічної депривації, яку вони визначають як психічний стан, що виникає в результаті таких життєвих ситуацій, де суб’єкту не надається можливості для задоволення деяких основних (життєвих) психічних потреб в достатній мірі і впродовж тривалого часу.
Дослідження показників психічного розвитку дітей молодшого шкільного віку показують, що в закритих закладах у дітей виявляється переважно середній і низький рівень психічного розвитку. Лише в окремих випадках відмічається наявність дітей, загальний рівень розвитку яких більш високий. В цих закладах є досить значна група дітей, що має низький рівень психічного розвитку – рівень "ризику". У дітей-сиріт виявляється нерівномірність розвитку психічних функцій [1].
Ряд вчених вважають, що відмінності в вихованні дітей в сім’ї і поза нею пов’язані, передусім, і більше всього з різницею в їх спілкуванні з оточуючими людьми. Чим меншою є дитина, тим більше значення набуваєїї спілкування зі старшими, тим сильніше воно опосередковує всі інші зв’язки дитини зі світом.
Потреба в спілкуванні у вихованців дитячого будинку виявляється пізніше, ніж у дітей із сім’ї. Спостерігається відхилення в розвитку ведучої діяльності. Це позначається на особливостях формування особистості дитини, її емоційної сфери, пізнавальної активності, на взаємовідносинах з оточуючими людьми, з дорослими і однолітками.
Дефіцит емоційного, ситуативно-особистісного спілкування в перший рік життя, відсутність люблячого, ніжного ставлення до кожної дитини призводять до того, що у дітей не формуються чітке позитивне самовідчуття, переживання своєї суб’єктивності, особистісної значимості для оточуючих людей.
У результаті у дітей, що виховуються в закладах закритого типу, можна зустріти такі розповсюджені порушення в розвитку самостійності як:
– нездатність скільки-небудь тривалий час зосередиться на діях з якимось одним предметом;
– здатність дитини захоплюватися предметом і діяти з ним, яке супроводжується постановкою абсурдних і неприйнятних цілей, які неможливо реалізувати;
– здатність дитини ставити прийнятні цілі, які схвалюються дорослими, але відсутня здатність організовувати свої дії [2].
Такі порушення можуть стати причиною роздратованості, втрати впевненості в своїх силах, остраху поразки, а в особливо важких випадках – втрати інтересу до предметної діяльності взагалі як наслідок цього – недорозвинення інтелектуальної сфери, речової діяльності, вольових актів та інше.
Багато дітей-сиріт мають низьку самооцінку і самоповагу. Іноді вони називають себе поганими, іноді говорять, що вони „ніхто”. В результаті вони очікують гіршого, не довіряють оточуючим, часто ображаються і ображають інших, стають байдужими до себе та інших. Низька самооцінка, невпевненість в собі проявляються також в тому, що діти-сироти не звикли аналізувати, пізнавати себе.
Спостереження і емпіричні дослідження розкривають також такі характерні для дітей з інституціоналізованих закладів особливості як порушення розумового і особливо емоційного розвитку, ослаблення соціального почуття. Вони важче включаються в колектив. У них сильніше розвинута агресивність, самозахисна реакція, але слабше – почуття симпатії і турботи, увага до товаришів. [3].

Список використаних джерел:
1. Волинець Л. Соціальне сирітство в Україні: експертна оцінка та аналіз існуючої в Україні системи утримання та виховання дітей, позбавлених батьківського піклування. Київ: УІСД, 2008. 119 с.
2. Капська Я.М. Соціальна робота: деякі аспекти робот із дітьми та молоддю. Київ: УДЦССМ, 2001. 228 с.
3. Шуркіна В.М. Особливості соціально-педагогічної роботи з дітьми-сиротами в умовах інтернатного закладу. Практична психологія та соціальна робота. № 4. 2004. С.75-74.

Так, інтернатна система має багато недоліків. Але вона все ще продовжує існувати з багатьох об'єктивних і суб'єктивних причин. Саме соціальна робота, сучасна, фахова, здатна реально допомогти дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування, які все ще виховуються в інтернатних закладах, позбутися чи хоча б зменшити наслідки численних проблем, які зумовлені специфічним середовищем, у якому вони змушені перебувати.

На мою думку про такі заклади можна сказати більше негативного, а ніж позитивного.
Оскільки навіть коли виховуються соціальні працівники, педагоги то інформацію яку нам надають це те як повинно бути в ідеалії, а не так як воно є на самому ділі.
В таких установах найважче на мій погляд тим дітям, котрі знаходяться там з самого народження. Оскільки вони можуть пропустити всі стадії правильного дорослішання.
І взагалі діти котрі виховувалися в умовах такого закладу, здебільшого асоціальні та девіантні, оскільки як повинно бути правильно ніхно не показав.

Навіть ідеальні умови в інтернаті не можуть замінити сімейного виховання, яких би зусиль не докладали до цього. Кожна дитина чекає, коли за нею прийдуть мама і тато та заберуть її у родину, що вона буде комусь потрібна та бажана. Тому, найбільш ефективним, що може сприяти вирішенню проблем соціального становлення різнобічного виховання дітей, позбавлених батьківського піклування, є передача їх на виховання у сім’ю, у природне соціально-педагогічне середовище.

В цьому питанні є як позитив так і негатив.
Дуже добре, що існують такі щаклади тому як діти позбавлені батьків все ж таки мають дах над головою, опіку, освіту та соціальну підтримку від держави та волонтерів.
Але все ж таки ж негатив є.
Кожна дитина бажає сімью, хоче бути бажаною.